Із зятем Валерія Лобановського, 41 рік, ми зустрілися у таверні-музеї «Динамо» home» Його дружини, 42-річної Світлани Лобановської, не було - поїхала у справах до Києва.
Затишний ресторанчик у селі Козин, неподалік динамівської бази. Вболівальника нарекли його будинком «Динамо». Все тут нагадує про Лобановського - на стінах фотографії, медалі, кубки. До всього можна доторкнутися, Офіціантки у динамівській формі приносять чай та тістечка «Наполеон».
Меню тут футбольне - зачитаєшся: жульєни «Бартез» і «Зідан» (26 грн.), супчик «Суддівський», свинячі ребра «Ребруха» (42 роки), юшка з сьомги «Динамо» (22 грн.). Шашлики на всі смаки: «Рома» із сома (48 грн.), «Фіорентина» з осетрини (65 грн.), Фондю «А вам Сабо!» (72 грн.), ковбаски на грилі «Баварія». Є закуска «Гострі язички «журналіст» (18 грн.), коктейлі «Єврокубок» і «Шева». Холодні закуски і салати «Передсезонка», гарячі страви - «Перший тур». Страви з мангалу - «У дев'ятку», десерти «Фінти». Горілка у категорії «Переможна традиція», пиво - «Розслабуха».
Валерій у темному сюртуку та жовтій краватці проводить екскурсію у новому залі ресторану, який називається «У метра».

- Ось маленький Лобановський. А оце він грає у теніс, - показує на старі фото. - А он велика фотографія, де він не схожий на себе.

- Добрий він тут.
- А він завжди був добрим, - відгукується пан Валерій.

- Весела історія з цим фото, - показує на знімок, де Лобановський за столом із футболістами. - Приїхали вони після матчу. Всі в однаковій формі, з однаковими мобільниками. Випили, закусили. У Дем'яненка телефон упав на підлогу. «Це не мій, - каже він, - віддайте мій!». Почали вдягатися - куртки не налазять... - він сміється.

Пан Валерій розповів, що останній рік Лобановський жив на дачі в Козині. Сюди до нього приїжджали гості з Росії, Німеччини.

- Їх треба було приймати на рівні - годувати, сауну організувати. Так з'явилася ідея ресторану, - пояснив Валерій-молодший.

«Зробиш? - спитав Лобановський зятя. - Тільки роби серйозно. Моє ім'я не використовувати». Перший зал таверни выдкривав сам Валерій Васильович.

- Як з'явився ресторан, він почав частіше бувати вдома. Приходив, сідав в улюблений куток, Він нам допомагав лише тим, що сюди приходив. Бо взагалі «жив» на динамівській базі.

- Лобановський легко погодився віддати у ресторан свої нагороди?
- Так, він казав, що йому важко на них дивитися. Але не все віддав. Бабуся кістьми лягла.

- Хто відвідує ваш ресторан?
- Переважно друзі. Але будь-хто може завітати - посидіти біля каміна, повечеряти. Для дітей є майданчик. Улітку можна покататися на велосипедах, узимку - на лижах.

- Чи легко займатися ресторанним бізнесом?
- У Світлани перша освіта - філологічна. Тож довелося закінчувати курси ресторанного менеджменту. Ну які з нас бізнесмени? Буває, зовсім немає прибутку. Дружина займається кухнею, я - персоналом, апаратурою, будівництвом. Ось добудували гобеленовий віп-зал із виходом на гольф-майданчик. Меню - наше. Скажімо, «Коропа бабусиного» готуємо за рецептом Аделаїди Панкратівни, дружини Лобановського.

- Як ви познайомилися зі Світланою?
- На її дні народження. Мене запросили знайомі. Серце калатало, коли йшов у квартиру Лобановського, хоча знав, що його там не буде, адже він був на зборах. І у Світлани, і у мене вже були сім'ї... Разом ми 16 років, 14 із них - офіційно. У нас двоє дітей - восьмирічний Богдан та шестирічна Ксенія.

- Моя Світлана за кермом - ас, - хвалить пан Валерій свою дружину. - І ніколи не сиділа у батьків на шиї, викладала. Готує - пальчики оближеш: равлики, мідії, креветки, полююляє італійську кухню. А от характер - жорсткий, як у батька.

- То Світлана верховодить у сім'ї?
- Хто ж їй дасть? - дивується він. - Я ж спортсмен. Якщо й ми конфліктуємо - то справді через лідерство.

- Як Лобановський вас зустрів?
- Уперше зустрілися в Еміратах - я переганяв товари з Еміратів, тут продавав. Три роки притиралися. Світлана заходила до батьків, а я - ні. До того ж, я сором'язливий. Хто Лобановський і хто я? Якийсь боксер, що «кришував» на ринку. Куди у 90-ті міг податися майстер спорту з рукопашного бою? Перше, що спитав Васильович: «Ну, хто там головний у Києві? Як там Савлохов?» Я весь час доводив, що гідний його сім'ї. І вважаю, що довів, - скромно промовив Валерій.

- Чи було правильним рішення Лобановського поїхати на початку 90-х за кордон?
- Кажуть, що в Еміратах та Кувейті він остаточно зіпсував здоров'я. Це неправда. Здоров'ям Лобановський жертвував тут, в Україні.

- Улітку 1993-го у «Динамо» змінився президент. Віктора Безверхого замінив Григорій Суркіс. Лобановський був проти цього?
- Коли у 1990-му він залишав «Динамо», на клубному рахунку було 11 мільйонів доларів і нерухомість у Закарпатті та Нью-Йорку. За три роки ці гроші «розчинилися».
Прийшов Григорій Рахмільєвич, тобто Михайлович, - одразу виправляється зять Лобановського. - Почав телефонувати, приїжджав адвокат від Медведчука. Васильович спочатку відмовлявся, але понад усе хотів повернутися в «Динамо». І почав переговори. Суркіс годинами розмовляв з Васильовичем по телефону. Було видно, що у хлопців гроші водяться, - сміється Валерій.

- У радянські часи Лобановського називали «батьком» договірних матчів...
- Я не знаю, чи розігрувалися турнірні очки під столом. Такий тоді, можливо, був час. Зараз його обливають брудом, навіть ставлять під сумнів тренерські здібності. Людина уже в могилі, не може за себе постояти. Хай «доброзичливці» виграють хоча б щось із того, що виграв він!

- Де ви були, коли з ним стався напад?
- 7 травня 2002 року ми відзначали день народження бухгалтера. «Динамо» грало у Запоріжжі, йшла пряма трансляція. Я заспокоював Світлану, коли ми побачили, що під'їхала «швидка». І раніше йому робилося зле, починав завалюватись. Але дружина відчула, що цього разу все серйозно, - зітхає Валерій.

- Син стане футболістом?
- Для мене головне, аби був гарною людиною. Футболом він почав цікавитися тільки тепер. Звичайно, дід був для нього авторитетом, але тільки зараз він починає це усвідомлювати. Васильовича якось запитали: «Як вам бути дідом?» - «Нормально. Єдине, про що думаю: тепер спатиму з бабусею».

- На могилу тестя часто ходите?
- Щотижня. Аделаїда Панкратівна приносить квіти щодня. Шкода, що їх крадуть...

Вікторія МАЙСТРЕНКО, Роман ШАХРАЙ, «Газета по-українськи».